Єдності / The Unities
audio installation
звукова інсталяція

2012 - до тепер / ongoing

Новий текст до роботи, 2014

Реальність українського суспільного життя, до якої я звернулася в своїй роботі, була сповненою енергією різноспрямованих ксенофобій. "Кипіння" націоналістичних пристрастей; пассіонарність спільнот, кожна з якіх об'єднана "своєю" постаттю ворога; колективна агресія як одна з рушійних сил політичного життя; конфліктуючі групи, що підживлюють одна одну енергією взаємної ненависті - це був матеріал мого дослідження.
Агресивна конкуренція за публічне поле залишалися переважно "чоловічою справою". Втім, відгомінвуличних та медійних баталій досягав й "жіночого" простору приватного та особистого. Гомін юрби було чутно через вікно кухні. Ув'язнення "демонів" шовінізму й ксенофобії у звичайній каструлі - жест, ніби-то, магічний. Каструля стала закритим, ізольованим простором, у якому члени рухів, що практикують дискримінацію та виключення, опиняються одне з одним сам-на-сам. Цей простір - подоба "закритої країни", де будь-яка конфронтація призводить до деструктивного хаосу, або своєрідна "закрита спільнота", члени якої зайняті, головним чином, діскримінаційними ритуалами одне щодо одного. 
Так було до останніх подій.
У листопаді-лютому я ніби опинилася всредені власної роботи. До перших жертв на Майдані відоме гасло-вітання «Слава Україні! Героям Слава!» був мені скоріше чужим, належало до простору пристрасті виключення та консервативної ідеології, а десь поруч маячила вимовлена чі невимовлена «Смерть ворогам!». Згодом гасло ніби змінилося, у обігу людей різних поглядів ідеологічні нашарування стерлися, а форма стала відкритою для персонального наповнення - різними "героями", так само як і  різною бажаною чи уявною "Україною" різних протестувальників. Коли загибли люди, з'явилося відчуття, що гасло стало якоюсь ниткою зв'язку із загиблими, тим, що об'єднує живих. Для мене тепер дуже проблематичне це «Слава Україні!» в роботі, адже його наповнення так сильно змінилося...
А тепер, коли на півдні та сході України часто кричать «Слава Росії!», зміст "Слава Україні!" міняється знову. Вже йдеться про боротьбу за простір і про те, що одні з мешканців спільної території, можуть вирішити долю інших якщо кричатимуть гучніше за них.

Текст до роботи, 2012

Реальність українського суспільного життя, до якої звертається Анна
Звягінцева сповнена енергією різноспрямованих ксенофобій. "Кипіння"
націоналістичних пристрастей; пассіонарність спільнот, кожна з якіх
об'єднана "своєю" постаттю ворога; колективна агресія як одна з
рушійних сил політичного життя; конфліктуючі групи, що підживлюють
одна одну енергією взаємної ненависті - це матеріал, який досліджує
авторка. Агресивна конкуренція за публічне поле, особливо конкуренція
консервативно-патріархальних націоналістичних груп, залишається
переважно "чоловічою справою". Втім, відгомін націоналістичних
вуличних та медійних баталій досягає й "жіночого" простору приватного
та особистого. Гомін юрби чутно через вікно кухні. Ув'язнення
"демонів" шовінізму й ксенофобії у звичайній каструлі - жест, ніби-то,
магічний. Каструля стає закритим, ізольованим простором, у якому члени
рухів, що практикують дискримінацію та виключення, опиняються одне з
одним сам-на-сам. Цей простір - подоба "закритої країни", де будь-яка
конфронтація призводить до деструктивного хаосу, або своєрідна
"закрита спільнота", члени якої зайняті, головним чином,
діскримінаційними ритуалами одне щодо одного. Втім, вони мають
далекоглядні плани й щодо тих, хто хотів би залишитися за межами цієї
спільноти.

____________________________________________________________________________
New text to the work, 2014

The reality of Ukrainian public life that I address in my work is full of the energy of various forms of xenophobia. Collective aggression is one of the driving forces in our political life. This “boiling” of nationalistic passions, the passions of fractured communities, each united by their own enemy figure, tosses oil onto the fire of mutual burning hatred.
All of this became my research material.
Aggressive contestation of the public sphere remains a predominantly “man’s business.” Yet in spite of this, the echoes of nationalist street and media battles also reach into the woman’s personal, individual realm, as the sound of the crowd can be heard through an open kitchen window. To trap, in a common cooking pot, “the demons” of chauvinism and xenophobia is something of a magical gesture. This pot becomes a closed, isolated space, in which members of political movements that advocate separatism and discrimination find themselves completely cut-off from the real external world. This space is akin to a closed country, where any confrontation leads to destructive chaos. It is also its own brand of closed community, whose inhabitants are chiefly busy indulging in discriminatory rituals with respect to one another.
Such was the situation until the recent events. In November & December it was as if I found myself in the middle of my own work. Prior to the deaths of the first protesters on Maidan, the slogan, “Glory to Ukraine! Glory to Heroes!”, was foreign to me, it signaled the pathos of belonging and conservative ideology. “Death to Enemies!” whether voiced or silent, always remained dangerously close as a concluding refrain. Eventually, though, one started to feel that the connotations of this slogan had changed; it became open for varying personal content and accents. Open to different “heroes” and to different visions of “Ukraine.” After the first killings, one began to feel that this salute had grown to be a thread that connects the living to the dead. This “Glory to Ukraine!” is very problematic for me and my work right now, since its meaning has changed so much. And now, when in the South and East of Ukraine one so often hears “Glory to Russia,” “Glory to Ukraine” continues to acquire different meanings still. At the moment the central problem is a fight for territory, and those who shout the loudest may very well decide the fate of all the people living in that shared territory.

Text to the work, 2012

The reality of Ukrainian public life is full of the energy of various forms of xenophobia. The artist is researching the boiling point of nationalistic passions, the passion of societies, each of which has its own enemy figure, collective aggression as one of the driving forces in political life, and groups in conflict, which feed each other up with the energy of mutual hatred. In particular, she looks at aggressive competition for public space – about how competition among conservative, patriarchal nationalist groups still remains “man’s business”. Yet in spite of this, the sound of nationalist street and media battles also reaches the woman’s personal, individual realm, as the sound of the crowd can be heard through the kitchen window.
The cooking pot becomes a closed, isolated space in which members of movements who practise discrimination and exclusion find themselves together again and again. This space resembles a closed country, where confrontation leads to destructive chaos. It is also its own brand of closed community, whose inhabitants are chiefly busy indulging in discriminatory rituals with respect to one another. Yet they also have long-term plans concerning those of us who would prefer to remain outside the bounds of this community.